Хибні наративи, які відправлять Україну траєкторією Боснії та Герцеговини
Шість помилкових і небезпечних ідеї відновлення України, які сьогодні лунають звідусіль.
Мені останнім часом все більше трапляються виступи (переважно з флангу мокроекономістів та візіонерів з футурологами, але не тільки — тому й пишу) зі стандартним набором тез відносно післявоєнного відновлення України. Вони, на мою думку, є хибними і їх укорінення в суспільній уяві буде мати негативні наслідки для планування повоєнного відновлення.
Читайте також: Олександр Деркач Найважче буде 40-річним. Що чекає на українців після закінчення війни?
В найгіршому випадку їхнє вкорінення може призвести до довгострокових наслідків для України, які призведуть до траєкторії Боснії та Герцеговини після війни в Югославії. Що я маю на увазі — Боснія була однією з трьох країн-переможців у війні в Югославії (разом з Хорватією та Косово), але повоєнне відновлення Боснії є прикладом того, як можна дуже швидко проїсти політичний капітал, завойований у війні, отримати обмежену допомогу від міжнародних донорів, а після того — пересваритися між собою, отримати найнегативнішу пресу на Заході. В результаті — закінчити повоєнне відновлення частковим відновленням інфраструктури, постраждалої під час війни, але не отримати майже нічого, що давало б підгрунтя для сталого розвитку країни після війни, від прямих іноземних інвестицій до нормальних інституцій, які б дозволили країні вийти з пастки колійності, а також отримати одну з найбільших (у відношенні до населення країни) діаспор за кордоном, яка поїхала і повертатися не збирається.
Тому я вирішив спробувати зібрати разом ці міські легенди та прокоментувати їх, аби по можливості не впадати в пастку невиправданих очікувань і невірних приоритетів в тому, що треба робити задля того, аби повоєнна відбудова була успішною. Одразу попереджую — цей пост дуже похмурий.
Тож, до міських легенд, які шаблонно переміщуються з одного виступа в інший.
1. Україна — велика транзитна держава
Україна була великою транзитною державою. В основному за рахунок того, що була транзитером великого вантажопотоку по двох напрямах.
Першим був Схід-Захід (та навпаки), по якому товари доїжджали до чорноморських портів України та після прямували в країни, в яких або не було виходу до моря (Білорусь, Казахстан), або просто було економічно ближче від українських, ніж від російських портів (близькі до України області росії).
Другим — Південь-Північ, коли, наприклад, вугілля з Комі було дешевше довезти до Одеси і тут вже вантажити на кораблі, або коли замість довгого шляху навкруги Європи якісь товари для країн Балтії та Фінляндії з Турції було дешевше довезти до Одеси та вже звідти везти контейнерами до місця призначення.
Транзитний статус Україні забезпечували єдина колія з пост-радянська (тобто перевантажувати в тій же Констанці було невигідно, бо потяг мав «перевзуватися» на кордоні, а це дорого), велика кількість країн без виходу до моря на Схід та Північ від Києва, яким було простіше, дешевше чи коротше везти в Одесу, ніж, наприклад, в Гуанчжоу (Казахстан, Азербайджан, Білорусь) та високий рівень завантаженості та спеціалізації російських портів на Чорному морі.
Дайджест NV Преміум Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV Підпишись Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю
Приблизно в ту ж логіку вкладався транзит газу, нафти та аміаку з росії через територію України. Вже була побудована інфраструктура, були в наявності потужності з перевалки чи з перекачування. А створення альтернатив було економічно недоцільним.
Читайте також: Ігор Мазепа Три найбільші виклики для українців
В результаті війни Україна стає з транзитної країни кінцевою країною подорожі товарів, бо всі ці міркування розбиваються о простий факт — після війни кордони України з Білоруссю та росією будуть представляти собою щось на кшталт кордонів між Ізраілем та Сирією — тобто фізичний кордон є, але він представляє з себе максимально близький аналог рва з крокодилами і через нього проходять окремі люди, а не великий транзит вантажів. Тобто всі транзитні переваги України помножені на нуль війною, бо уявити собі велику транзитну торговлю через територію України з росією я не можу. Як не можу уявити собі і великий транзит, який росія просто так пропускає до країн Центральної Азії або з них на Захід.
2. У світі є багато грошей, які приречені на те, аби прийти до України
Дійсно, у світі зараз близько $25 трильйонів лежать на рахунках і не інвестовані. Але вони не інвестовані не тому, що вони чекають на закінчення війни в Україні, а тому, що відношення risk/reward, наявного в інвестиційних пропозиціях для цих грошей, не влаштовує їхніх власників. І вони, навіть у кількості 0.1% від цих 25 трильйонів, не очікують закінчення війни. Вони вже вирішили, що їм нецікаво інвестувати в Чилі (найбільшого реципієнта прямих іноземних інвестицій у 2022 році з розрахунку на душу населення), нецікаво інвестувати в commodities (найкращий клас активів у 2022 році, дохідність 22%, абсолютна ліквідність), нецікаво інвестувати навіть в US Treasuries, які зараз дають дохідність близько 5% річних.
За останні роки я бачив декілька легенд. У дев’яностих це була легенда про dumb Arab money. Тобто про те, що араби готові давати гроші будь-куди, де є дохідність в 5% річних (і багато людей дзвонили в Делойт, де я тоді працював, з пропозиціями «Ось у нас тут є цікава ідея інвестицій в купівлю квартир в Києві, вона дає 20% в доларах мінімум, ми читали в газеті, що в арабів гроші дають під 2% річних, ми їм дамо 5, ні, 7 відсотків, знайдіть нам вихід на арабських шейхів, будь ласка»). В нульові це була легенда про dumb Russian money, яких було так багато, що їх інвестували будь-куда, бо просто було дуже багато. В десяті це була легенда про dumb Chinese money, які неприкаяно ходять світом. Ніхто ці гроші не бачив, але кожен мав племінника, що працював на бізнесмена, що був знайомий з людиною, яка дорвалася до цих грошей і їх зараз «освоювала».
Прихід великих грошей в країну — це результат сукупності великої кількості факторів. В України було вже дві хвилі приходу великих грошей, в період 1993−1998 (після незалежності та до першої фінансової кризи) та в період 2005−2008 (в період від Помаранчевої Революції до глобальної фінансової кризи), і обидва періоди залишили дуже багатьох інвесторів не з найбільш позитивними спогадами. Я досить старий, аби пам’ятати те, як на замовлення когось з великих міліцейських начальників Одеси зі зборів акціонерів під телекамери та коментар новинаря «Эти нечестные дельцы — представители международного капитала приехали, чтобы забрать лучшие активы Одессы» у кайданах виводили представників одного з найбільших на той час управителя пенсійних активів Великобританії та США, Invesco (вони й зараз немаленькі, приблизно $1.5 трильйона під управлінням). В України як напрямку інвестицій — дуже, на жаль, погана історія.
Тож розповідь про те, що гроші просто прийдуть, бо їх дуже багато, не залишає місця для аналізу того, чому так багато іноземних інвесторів, і портфельних, і стратегічних, пішли з України з вкрай негативним післясмаком. А без такого аналізу і роботи над помилками залучити когось, окрім найбільш спекулятивних інвесторів, буде дуже важко.
3. Українська економіка — одна з найнедооціненіших
Тому, хто це каже, пропоную спробувати купити хоча б 10 тисяч гектарів землі с/г призначення на Заході або звільненому Півдні України. Або купити бізнес, який працює і має експортні надходження. Або купити житло (і порівняти вартість квадратного метру в Києві з вартістю квадратного метру в Порту, Кьольні або Ризі, в яких немає війни).
4. Україна — це великий ринок збуту
Україна була найстаршою країною Європи до війни. В результаті війни країна стала ще старшою. Медіанний вік населення України — 44.7 років. Тобто 50% населення країни вже наближуються до пенсійного віку. Навіть якщо не дивитися на жахливо низький рівень доходів та ВВП на душу населення, все одно — більш старі за віком суспільства не споживають стільки ж, скільки молоді (окрім трьох категорій споживання — aged care, funeral services та tourism). Відомий український соціолог, Володимир Ілліч Паніотто, пропонує думати над тим, як українці будуть жити в країні, в якій живе 20 мільйонів населення. Це все одно велика країна за мірками Європи, близько Румунії, але з демографією, яка зовсім не румунська. Якщо не буде швидкого та сталого зростання ВВП після війни, то і ринок буде цікавим тільки для збуту послуг найдешевшої роздрібної торгівлі та, на жаль, aged care та funeral services, бо старі люди вже майже все, що їм потрібно, купили.
5. В Україні буде побудовано багато нових підприємств
Дивиться вище. Україна — найстарша країна Європи. Якщо нічого не зробити з демографією, то на нових підприємствах просто не буде кому працювати. Ніхто не будує великі нові підприємства там, де пул робочої сили зменшується кожен рік і є ризик того, що через декілька років вартість робочої сили буде зашкалювати, бо працювати буде нікому. Простіше побудувати щось в Туреччині (молода країна, медіанний вік населення — 31.8 років, населення збільшується на мільйон кожного року та й всього населення там 85 мільйонів).
6. Інвестиційні фонди можуть відбудувати країну
«Давайте зберемо $25 мільярдів в фонд відновлення України і наша економіка розквітне». Проблема в тому, що у Східній Європі (найближчому аналогу) інвестиційні фонди зіграли в трансформації економіки країн набагато меншу роль, ніж стратегічні інвестиції. Є виняток — галузь охорони здоров’я, де активність інвестиційних фондів повністю трансформувала галузь, створивши, фактично, повністю нову індустрію. У всіх інших випадках головну роль відігравали стратегічні інвестори. Фольксваген, який купував Шкоду і зробив з неї абсолютно нову компанію. Або Порше, який будував завод в Словаччині, який врятував Порше від зникнення зі світової мапи автовиробників. Дойче Телеком, який розвивав мобільний та проводний зв’язок чи не у всіх постсоціалістичних країнах. Юнікредит, який купував банки та давав доступ до кредитних ресурсів. Арселор Міттал, який консолідував металургію. Карлсберг, Данон, Нестле, Крафт, які повністю трансформували виробництво харчових продуктів.
І це я ще не почав розповідати про сферу послуг, від аудиторських та юридичних до готельних. Тобто гроші в приватні компанії потрібні (і з них можуть вирости національні або регіональні чемпіони), але з точки зору сталого розвитку стратегічні інвестиції мають чи не найбільше значення. При цьому в нас зараз немає інфраструктури інвестування. Головна проблема в донорів сьогодні — не гроші, а те, куди їх можна вкласти з разумним рівнем ризику, якщо вийти за межі кредитування держкорпорацій або держави. Наше законодавство по захисту прав інвесторів застаріло років на тридцять, наша судова система (промовчу, бо ви все самі знаєте), і це все — на тлі війни і ризиків, пов’язаних з нею.
Я вибачаюся за такий песимістичний погляд, але чи то в мене інформаційна бульбашка така, чи дійсно дискурс зараз зміщується в сторону того, що можна нічого не робити, гроші самі прийдуть, а простий робочий на будівництві буде заробляти стільки, що вся Польща, Туреччина та Румунія будуть рватися до України, а ми їм будемо дулі крутити.
У 2022 році найбільш привабливими для прямих іноземних інвестицій були Чилі (прямі іноземні інвестиції дорівнювали 4.5% ВВП країни), Швеція (3.9%), Ізраіль (3.7%), Польща (3.6%) та Австралія (3.2%). Що їх об’єднує? Ні, не низьке податкове навантаження (податки в Чилі — мрія макроекономіста, єдиний податок в розмірі 40% від доходу, про Швецію ж з Австралієй можна взагалі промовчати). Вибачте за прописні істини, але верховенство права та справедливість його застосування, захист прав інвесторів та відсутність організацій з назвою з трьох літер в повсякденному житті корпорацій, що ведуть бізнес-діяльність. Я знаю, що це звучить дуже нудно, але без цього нормальних інвестицій не буде.
